МОТИВАЦІЙНА СКЛАДОВА ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ СУСПІЛЬНОЇ МОРАЛІ В ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Анотація

Мета роботи полягає в дослідженні теоретико-правового дискурсу сучасного визначення мотиваційної складової правового захисту суспільної моралі в діяльності правоохоронних органів України. Унаслідок проведеного аналізу необхідно ствердити, що мотиваційну спрямованість доцільно трактувати як категорію філософської праксеології, яка чи не найтісніше співвідноситься з поняттям детермінації, а відтак, ураховуючи, що мотивація є елементом й аксіологічним, доцільно акцентувати на важливості впевненості та переконаності людини в правильності й обґрунтованості своїх власних прагнень. Це можливо за умови наявності чіткого нормативного підґрунтя, тим більше тоді, коли мова йде про протокольну та таку відповідальну працю, як правоохоронна діяльність. У статті встановлено, що мотивація правоохоронця тісно взаємодіє з юридичною деонтологією, яка, за своєю суттю, визначає базові морально-суспільні засади міжособистісних відносин, що мотивують, яким саме чином правоохоронець повинен розуміти своє професійне призначення, як саме трактувати свою місію, а щобільше, усвідомлювати, для чого взагалі існує професія правоохоронця. Констатовано, що досліджуючи мотиваційну визначеність правового захисту суспільної моралі в межах правоохоронних органів, доцільно в першу чергу вести мову про реалізацію функції правового захисту як професійного обов’язку представників правоохоронних органів, що випливає з правових норм. Установлено, що проблема співвідношення суспільної моралі та аксіології правоохоронної діяльності є не лише складним актуальним запитом і складним когнітивним процесом, а, за суттю, новим гносеологічним механізмом наукового занурення в ідеологічні суспільні засади епохи реформ правоохоронної системи, епохи революційних змін та, на жаль, воєнних реалій сучасної України. Запропоновано мотиваційну визначеність захисту суспільної моралі правоохоронними органами, або ж їх моральну саморегуляцію трактувати як процес дуже місткий, що характеризується зовнішніми та внутрішніми детермінантами, обумовлюється й самим об’єктом правового захисту та залежить від специфіки конкретного правоохоронного органу та його структурного підрозділу.